Овеча бринза, як і ткані ліжники з овечої вовни, завжди були візитівкою Івано-Франківщини. Нині ж вони стають все більшим дефіцитом. Щоб вівчарство не зникло на Прикарпатті зовсім, ОДА затвердила стратегію розвитку агропромислового комплексу області до 2020 року, де, зокрема, передбачено реформування галузі вівчарства.

Зникає в Карпатах маржина

Потужного розвитку вівчарство набуло за часів Радянського Союзу. Тоді Україна за поголів’ям овець посідала четверте місце серед інших республік. 20 років тому тут вирощували понад 8 млн. голів. Частка вовни у сировині легкої промисловості становила 80%. А роботу чабана здавна вважали поважною працею чоловіків.

Найбільш поширеним вівчарство було у Верховинському районі. У так звані базові роки (1985-1991) тут вирощували 100 тис. поголів’я овець: по 50 тисяч в громадському секторі й стільки ж в індивідуальному. Зараз у районі тримають трохи більше 3 тис. овець. І то, як кажуть, для власних потреб.

Фермер Іван Семенюк із села Голове на полонині з п’яти років. Спочатку ходив з батьком та вуйком, нині через півстоліття має власні полонини й працює влітку на Скуповозі депутатом. Саме так споконвіків називають гуцули старшого на полонині. Окрім власної худоби випасає й сільську. Однак, каже, переважають нині корови та коні. Восьмеро овець тримає у господарці для власного користування. Раніше його батько тут випасав 300 овець.

Колись на полонині  випасалось до 150 корів. Зараз 42 плюс 15 молодняка. Люди з навколишніх сіл, які тримають по кілька корів, одну залишають удома, інших віддають на полонину. Тут худобу (по-гуцульськи - «маржину») пасуть, і з надоєного молока виготовляють полонинську продукцію – сир, будз, вурду, бринзу, масло. Власне розрахунок іде не грошима, а з кожних 10 літрів молока 4 літри – «на пашу», тобто тим, хто доглядає худобу. Їх тут четверо: бовгар (відповідає за худобу), ватаг (за молочну продукцію) і депутат (начальник полонини) з дружиною.

«Починається день з 5-ї години. Ватаг стає до своєї праці, вечірню сметану збирає, звільняє балії, щоб ми мали куди зливати вранішнє молоко. Бовгар зігнав худобу, і о шостій годині її доїмо. Після цього бовгар виганяє корови, чергуючи схили, – три дні там, три дні там, щоб мінялася паша», - каже Іван Семенюк.

Дмитро Павлів із Криворівні додає, що як гарна погода, то на полонині дуже приємно, але коли погана, затягнуться дощі... «А худобу треба обійти, хоч би що було. Ви мусите вийти, подоїти, впорядкувати молоко, посуд і вийти з худобою на пасовище», – каже господар.

Праця вівчарів нелегка і не поціновується, як належить. За сезон, а це чотири місяці, може заробити до 6 тис. гривень, також запастись бринзою, вурдою на кілька місяців вперед. І хоча доглядати овець - важка праця, але без неї гуцули не уявляють свого суворого життя. Адже саме вівці споконвіку були годувальницями у великій гуцульській сім’ї. «Якщо буде достойна ціна на продукцію, тоді можна працювати, - переконані селяни. - Вівця повинна коштувати зараз 700–800 гривень, а ягнятко – 300 гривень, не менше. Ви пора***те, який дорогий сир у магазині, а в нас кілограм скуповують по 30 гривень, а то й менше».

«Кілограм овечого м’яса - 12 гривень. Такої низької ціни ніде в світі нема, - обурюється голова Верховинської райдержадміністрації Василь Гондурак. - Це чиста екологічна продукція. Неправильний підхід до селянства довів до того, що корову чи вівцю наші діти зможуть побачити тільки на картинках».

Без державної підтримки галузь не відродити

У Верховинському районі – 10 тисяч гектарів високогірних пасовищ, та нині використовуються лише 20-30%. Колись на багатьох із них були молокопереробні заводи, а зараз чимало полонин пустують, нема подекуди і дороги. Завдяки вівцям чистилися полонини, захищалися від ерозії ґрунти. Та насамперед вівці годували та вдягали гуцулів. З молока роблять масло, сир і продукти з нього. Вовна йде на кожухи, килими, ліжники. Кілька слів обов’язково слід сказати про бринзу, без якої й нині не обходиться жоден справжній гуцул. Та й не тільки гуцул. У Франції, для прикладу, досі найдорожчим сиром є рокфор, який виробляють тільки з овечого молока. У Греції вельми популярним є м’який сир фета з білосніжною м’якоттю, виготовлений також з овечого молока. Наші сусіди – поляки і словаки - віддають перевагу ощипеку – старому овечому сиру, який пастухи традиційно виробляють непромисловим способом під час випасання отар у Татрах. Та найсмачніша бринза – гуцульська. Втім, справжню овечу купити стає проблематично. Частіше всього на ярмарках та базарах торгують «мішанкою» – овечо-коров’ячою. За кілограм просять 35 гривень. Хоча у сусідній Польщі такий продукт коштує 100 злотих, а це 232 гривні. 

«Бринза овеча файна, а молоко лікує туберкульоз. Але вовну й молоко здати нікуди, тому овець тримають вп’ятеро менше, ніж раніше», - каже ґазда Іван Мойсюк.

На розгляді у Міністерстві аграрної політики та продовольства України є кілька програм із розвитку вівчарства, та, очевидно, у чиновників до них руки не доходять. А без державної підтримки цю галузь тваринництва не відродити, вважає начальник головного управління АПК ОДА Іван Андріїшин.

Будуть й вівці, і отари

Верховинський район Івано-Франківської області відноситься до високогірних регіонів зі специфічними умовами і має усі необхідні умови для вирощування поголів’я овець. Основною породою, яку розводять на Прикарпатті, є українські гірськокарпатські вівці комбінованого напрямку продуктивності. Наразі в районі лише одне підприємство ТзОВ «Водограй» займається вирощуванням овець. Крім нього, у районі налічується понад 20 господарств, в яких утримуються 30 і більше голів овець. Однак продуктивність молочної переробки досить низька. Рівень молочної продуктивності від однієї вівцематки становить 68 літрів, при вмісті жиру 6,9 відсотків. Витрати молока на виготовлення 1 кг овечого масла становлять 8-11 кг, бринзи – 5-6 кілограмів.

«Ми вже розпочали роботу над формуванням високопродуктивного поголів’я породи овець шляхом підтримки та створення нових племрепродукторів, розведення овець за селекційними групами з підвищеною молочною продуктивністю та поліпшеними м’ясними якостями. А основне - хочемо налагодити виробництво овечого молока та створити міжгосподарські пункти його переробки на розсільні сири (бринзу), - говорить Іван Петрович Андріїшин.

У Верховинському районі на база «Водограю» вже приступили до роботи над програмою створення підприємства з розведення овець гірськокарпатської породи з круглорічним утриманням поголів’я на високогірних пасовищах. Її мета – нарощування поголів’я овець, створення значної групи підприємств з розведення овець, виробництва баранини та вовни. У найближчі п’ять років планується збільшити поголів’я до 15 тис. голів.

Фінансування проекту проводитиметься за рахунок коштів підприємств (600 тис. грн.) та кошти районного і обласного бюджетів (140 тис. грн.). Вже цього року з обласного бюджету на розвиток вівчарства піде понад 100 тисяч гривень. Миттєвої віддачі у тваринництві, а тим більше – вівчарстві, ждати не можна. Тому результатів можна очікувати через 3-5 років, переконані фахівці. 

Окрім Верховинського району вирощуванням та розведенням овець займаються у господарствах Коломийщини, Городенківщини, Снятинщини та Косівщини. Всього в області на початок 2011 року налічується 25 тис. голів. Це майже втричі менше показника 1991 року.

«Щоб підняти престиж вівчарства, ми плануємо вийти з пропозиціями до Міністерства аграрної політики та продовольства щодо змін порядку нарахування державних дотацій на утримання поголів’я овець у специфічних умовах Карпатського регіону, створити розгалужену мережу реалізації баранини в інших регіонах України, а також поліпшити генетичний потенціал тварин. Для цього плануємо закупити овець буковинського м’ясного типу та асканійської породи», - ділиться планами Іван Андріїшин.

А гуцули вже не підведуть. Бо ще працювати не розучилися. Вівчарство, оспіване в легендах і казках, сьогодні далеко не романтичне й не прибуткове. Але на Прикарпатті ще залишилися люди, які не полишають надії, що воно буде не лише економічно вигідним, але й стане привабливим для туристів.

Олександра ЛІСКОНОГ